Результати парламентських виборів 2019 року демонструють, що Україна сьогодні ще далі від моделі парламентсько-президентської республіки, ніж 2010 року, коли Конституційний суд створив для Віктора Януковича можливість повернутися до президентсько-парламентської форми правління.
Але різниця є відчутною. 2010 року Янукович узурпував владу. У 2019-му все сталося завдяки волі народу, без будь-якої узурпації та конституційних змін. Громадяни України у своїй переважній більшості проголосували не за партію “Слуга народу” – такої партії досі насправді і немає. Вони проголосували за персональну відповідальність однієї людини – Володимира Зеленського.
Це означає, що самі громадяни не сприймають державу як інструмент балансу регіональних, політичних, соціальних інтересів. Вони не хочуть самі брати активну участь у розбудові держави через своїх обранців у парламенті. Вони не усвідомлюють глибини накопичених суперечностей, які можуть бути вирішені тільки у вільній парламентській дискусії. Всю відповідальність за вирішення цих суперечностей, за ухвалення необхідних рішень, за зміни в країні вони покладають на одну людину. І в цьому сенсі ставлення українців до своєї держави набагато більшою мірою нагадує ставлення росіян чи білорусів, аніж ставлення поляків або чехів.
Однак відмінність української моделі держави від російської і білоруської закладено насправді не тільки в Конституції, а в самій суті функціонування суспільств у трьох сусідніх країнах. Росіяни та білоруси здатні зберігати багаторічну довіру до своїх лідерів, щоб ті не робили – тому що ототожнюють їхні режими із самими державами. Довіра українців до Зеленського сьогодні виглядає як довіра до власних надій на краще майбутнє. Українцям не потрібен парламент, не потрібна дискусія, не потрібна власна участь в житті країни тільки тому, що вони вірять, що це краще майбутнє скоро настане.
Найважливішим у цьому сенсі є не сам момент голосування 2019 року. Найважливішою стане реакція українців на розуміння ними того простого факту, що ніяке краще майбутнє та кардинальна зміна ситуації їх найближчими роками не очікує.
Саме тут на нас і чекає головна розвилка в розвитку країни. Або більшість нації вирішить слухняно заплющити на це очі, щоби не зізнаватися самим собі в силі ілюзії, в якій перебувало суспільство – й тоді ми отримаємо авторитаризм білоруського зразка, авторитаризм бідних, якими керуватиме невелика група ситих “слуг” на чолі з “вождем нації”. Або ми знову повернемося до звичного українського стану недовіри до будь-якої влади, узгодження інтересів, посилення ролі суспільства й парламенту. І тоді нам доведеться у прискореному порядку надолужувати ті можливості, які були упущені за час одноосібного правління країною.
(Еще нет голосов, оставьте первым)