Пандемія коронавірусу кинула виклик не лише медичній системі, а й толерантності суспільства. Безкінечний потік новин у ЗМІ, які нагнітають ситуацію, похмурі світлини порожніх міст, ізоляція – все це, як благодатний ґрунт для страху та тривоги.
А страх своєю чергою породжує стигму, яка згодом може перейти в досить агресивну дискримінацію. Кашлянув – люди з острахом озирнуться, хтось буде перешіптуватись та прискорено віддалятись. Маєш ознаки азіатської зовнішності – можуть образити, відмовити в послугах, а то і застосувати силу. І це в 2020 році, пише Ольга Петраш спеціально для УП.Життя.
В інформаційну еру, коли ми маємо фотографію чорної діри, друкуємо органи на 3-D принтері, спілкуємось з людьми з різних куточків планети по відеозв’язку, можемо знайти інформацію про буквально будь-що, і водночас закидаємо камінням автобус з людьми, яких везуть на обсервацію.
Як цей парадокс взагалі можливий? Зараз я бачу багато спільного між тим, що відбувається щодо пацієнтів з COVID-19 та тим, з чим ми стикаємось у роботі з ВІЛ-позитивними пацієнтами.
В основі кожної дискримінації лежить страх, породжений незнанням.
Людей з ВІЛ, який є хронічним захворюванням, досі ототожнюють з маргіналами. І це при тому, що про ВІЛ ми знаємо вже майже все: вміємо його лікувати, запобігати передачі.
Втім, людям з ВІЛ досі окрім морального тиску та вербальних образ, відмовляють в медичних послугах, звільняють з роботи, інколи ізолюють від родини.
Дітей ВІЛ-позитивних людей можуть вилучити з дитячих садків через страх інфікування інших дітей.
Стоматологічні клініки можуть вимагати від людей з ВІЛ-позитивним статусом купувати додаткові засоби захисту, забуваючи, що запобіжні заходи мають бути єдині для всіх пацієнтів.
Людей не пускають в басейн, уникають спілкування, бояться торкатись.
І все через страх та незнання.
У дискримінації є багато барв.
Наприклад, ми зустрічаємо достатньо “лайтове” ставлення до людей з ВІЛ: коли наче шкоди ніякої не завдають, ні моральної, ні фізичної, але відчуття бридке.
Схоже ставлення є в українському соціумі до гомосексуалів. Мовляв, хай собі буде, в мене навіть знайомі є, але нащо ж хизуватись та пропагандувати іншим.
Я таке явище називаю толерантною дискримінацією. Тому за рівність прав та безперешкодний доступ до повноцінного життя людей з ВІЛ, на жаль, досі варто боротись.
І це не про те, щоб “тикати” своїм статусом і необґрунтовано вимагати особливого ставлення до себе. А про те, щоб про статус можна було говорити тільки там, де це доречно чи життєво-необхідно, як про стан твого зору.
То чому часто людина радше вірить не фактам, а якимось міфам?
В епоху перенасичення інформацією, наш мозок може йти на всілякі хитрощі, зокрема – домислювати там, де немає ресурсу розібратись з якимось явищем.
В Стародавньому Римі деякі захворювання пояснювались наявністю демонів. Зручно? Супер зручно!
В Середньовіччі усіх з психічними розладами спалювали на вогнищах. Теж зручно, є стереотипи та закони, по яких легко людину засудити, звинуватити та відгородити від соціуму.
Атрибуція, до якої ми схиляємось, коли керуємось нашими упередженнями, дає хибне уявлення безпеки.
Нам здається, що ми знаємо причину захворювання, ми впевнені, що людина сама в цьому винна, і фуух! Небезпека оминула, є кого звинувачувати, є образ зла в образі самої особи з вірусом, ми знаємо, як себе від цієї зарази захистити.
– А, ну зрозуміло, чого він/вона має ВІЛ. В нього/неї ж (підставити власний варіант). Він же (підставити власний варіант).
І от саме цей “фуух” не дає Україні подолати епідемію ВІЛ/СНІДу вже понад 30 років.
Немає іншого захисту від хвороби, ніж знання. Знання шляхів передачі ВІЛ не дає інфікуватись ні від укусів комах, ні від дверних ручок.
Знання свого статусу робить людину насправді здоровішою. Нам страшно йти тестуватись на ВІЛ, бо здається, як тільки ми дізнаємось про вірус в нашому організмі, він вчепиться в нас і почне пожирати зсередини.
Це все ще підживлюється безсимптомним перебігом хвороби. Мовляв, як нічого не хвилює, то і перевірятись нема на що.
Але щоб не дотягувати до стану, коли хвилює і все дуже серйозно, важливо тестуватись регулярно.
Тут головне пам’ятати одну дуже просту річ, яку чомусь багато хто забуває. Є ліки! Безкоштовні! П’єш, і тоді вже точно ВІЛ не може зашкодити тобі жити повноцінним життям.
Єдине, що загрожує кожному – незнання, яке не тільки конвертується в страхи та стигму, воно реально вбиває.
Я хочу наголосити, що немає іншої зброї для боротьби зі стигмою окрім просвітництва. Тим паче, що отримати інформацію зараз так легко. Набагато легше і корисніше для карми, ніж засуджувати.
Ненавистю та насиллям ми не поборемо жодну епідемію. Ні епідемію ВІЛ, ні пандемію коронавірусу, ні жодну епідемію, яка ще може бути.
Зараз в Україні триває європейський тиждень тестування на ВІЛ та вірусні гепатити – подбайте про власне здоров’я, дізнайтесь більше інформації де пройти тест на сайті. Володійте інформацією та не піддавайтесь паніці.