Трагічний інцидент, коли внаслідок артилерійського обстрілу з боку російських окупантів і колаборантів загинуло двоє бійців батальйону Нацгвардії “Азов”, а ще 11 осіб були поранені або контужені, викликав, м’яко кажучи, неоднозначну відповідь президента України Володимира Зеленського.
Він заявив: “Кричуще порушення Мінських угод – застосування артилерії – свідчить як мінімум про часткову втрату управління та контролю над найманцями. Ми сподіваємося, що російська сторона відновить контроль над цими підрозділами. Обстріл українських військових – очевидна спроба вкотре зірвати процес перемовин про припинення вогню. Хоч би хто віддав наказ – Збройні сили України відповідатимуть жорстко та відповідно до ситуації. А на дипломатичному рівні наша позиція про необхідність припинення вогню та звільнення полонених залишиться твердою та незмінною”.
За п’ять років після початку війни чути подібне з вуст президента країни, що воює, дещо дивно. Ну, Зеленський у політиці поки що людина невинна, але його партнер Коломойський чудово знає, ще з часів свого перебування на посаді голови тоді ще Дніпропетровської ОДА, що загарбників цілком контролює Росія, і без команди з Москви вони й до вітру не ходять – не те, щоб обстріли вчиняти.
Та й міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, якого Зеленський неначе хотів би залишити очільником МВС і чиї підлеглі якраз і загинули в останньому бою, міг би легко просвітити Володимира Олександровича про реальну міру підконтрольності бойовиків Москві. Та й не секрет, що обслуга артилерії, особливо великих калібрів, складається переважно з російських військовиків, і командують ними російські офіцери. Яка вже тут самодіяльність сепаратистів або підступи міфічної “третьої сили”.
Взагалі у президента мають бути добрі, грамотні радники. Схоже, доки їх немає. Вислів “хоч би хто віддав наказ” доводить, що Зеленський допускає, що накази російським окупантам і колаборантам ОРДЛО може віддавати не лише Москва, а й іще хтось: чи то загарбники самі собі наказують, чи то є деяка загадкова “третя сила”. І незрозуміло, кому саме Зеленський збирається “жорстко відповідати”.
А ще є свідчення з українського боку, блогера Романа Доніка про те, що “цю арту зафіксували й на підході, й на позиціях, де вони розміщувалися. Дозволу на вогонь не дали. Три рази спостерігали переміщення цих гармат у зоні ураження. Знали, що вони рано чи пізно по нас відпрацюють. Три рази цю батарею могли рознести в клоччя. Вони вочевидь порушували Мінські домовленості щодо зони відведення. Але з самих верхів – заборона на відкриття вогню. Категорична заборона на рівні Києва. З погрозами всіх кар небесних”.
“Багато хто не знає, що від ствольної артилерії великого калібру зазвичай захисту немає, – зазначив Донік. – 152-мм розносить бліндажі в три й більше накатів, як будиночок із сірників. На “Зеніті”, під Донецьком, підземна станція РЛС вся в бетоні. Витримала кілька прямих влучень, але тріснула стіна в бункері. Ще декілька влучень, і наслідки могли бути найсумнішими. Коли працює ствольна артилерія супротивника, люди просто сидять у бліндажах і моляться, щоб не було прямого влучення. Пряме влучення – це гарантовані загиблі, поранені та тяжко контужені. Моляться і чекають, коли у відповідь почне працювати на придушення наша артилерія. Іншого не буває. Ще можна почати працювати по артилерії супротивника, коли вона пересувається на позиції. Але з Києва заборонили це робити. Окрім артилерії, активізувалися ворожі снайпери. Мабуть, їм уже розповіли, знають, що їм тепер можна все. Відстріл “укропів”, як у тирі”.
Якщо новий Верховний головнокомандувач Збройних сил України справді заборонив відкривати вогонь першими навіть у разі очевидної загрози життю українських військовиків, то цим однозначно скористаються загарбники та їхнє російське командування. Схоже, Зеленський серйозно вважає, що якщо знизити активність з боку українських військ у зоні протистояння, то можна буде отримати у відповідь зниження рівня протистояння й із російського боку.
У межах цієї ж політики “заспокоєння” треба сприймати й заклики нового-старого парламентера в Мінську Леоніда Кучми до того, що українським військовикам належить узагалі заборонити вести у відповідь вогонь у Донбасі. Якщо цю пропозицію приймуть, це стане шляхом до руйнації української армії. Адже до цього часу українські війська отримували право відкривати вогонь навіть без наказу, коли того вимагають обставини.
Насправді відсутність відповіді з українського боку лише спонукала російське командування посилити провокації. Воно зацікавлене лише в тому, щоб на лінії сутички в Донбасі гинуло якомога більше українських військовиків. На відміну від Росії та донбаських псевдореспублік, в Україні втрати у війні на Донбасі ніхто й не думає приховувати. А Кремль може спокійно приховувати загибель десятків тисяч росіян на Донбасі. Як вважає Москва, кожен новий український солдат, що загинув у цій неоголошеній війні, посилюватиме в українському суспільстві прагнення до миру.
Тим часом на сьогодні реального припинення війни в Донбасі та звільнення всіх полонених можна досягнути лише на російських умовах, тобто в разі повної капітуляції України. Зеленський цього, як здається, поки не розуміє. І це при тому, що Путін і не думає приховувати свого презирства до нового українського президента.
Виступаючи на Петербурзькому міжнародному економічному форумі, російський президент так охарактеризував свого українського колегу: “Послухайте, я не знаю цю людину, сподіваюся, ми коли-небудь познайомимося. Судячи з усього, він добрий фахівець у тій галузі, в якій до цих пір працював, – він хороший актор”. Тут зал вибухнув сміхом й оплесками. “Я кажу серйозно, а вони сміються”, – зауважив, посміхаючись, Путін.
І продовжив: “Але одна річ когось грати, а інша річ – бути кимось. Для того, щоб грати, потрібно багато талантів, й один із цих талантів – це талант перевтілення. Ти через кожні десять хвилин можеш змінювати амплуа – “принц” і “жебрак”. І там, і там треба бути переконливим, це насправді талант. А для того, щоб вести державні справи, потрібні інші вартості”. Що цікаво, сам Зеленський про Путіна до цього часу не висловлювався. Напевно, сподівається на перемовини.
А Путін у Петербурзі ще раз повторив свою улюблену тезу про те, що ніякої України не було й немає, а українці, росіяни й білоруси – це “єдиний народ”. А українську ідентичність, мовляв, винайшли центральні держави перед Першою світовою війною як знаряддя проти Росії. Про що можна вести перемовини з людиною з такими печерними уявленнями?
Запорозькі козаки, напевно, дуже здивувалися б, що вони, виявляється, називали себе росіянами. Та й складно зрозуміти, коли Запорозька Січ реально стала частиною Російської імперії. Якщо вважати 1733 рік, то вже 1775 року Січ було остаточно скасовано, а запорожці переселені на Кубань. Тому важко стверджувати, що з Російською імперією в запорожців пов’язані найсвітліші спогади. А якщо українці та росіяни – “один народ”, то навіщо ж потрібно було кілька разів забороняти українську мову в імперії? На жаль, про неімперський у своїх поглядах уряд у Росії залишається лише мріяти.