Після нещодавнього серіалу “Чорнобиль” популярність турів у це місце екологічної катастрофи злетіла до небес. Але ще до серіалу Чорнобиль охрестили “перлиною українського туризму”, пише Ірина Малішевська у блозі для BBC News Україна.
За даними Міністерства екології, у 2018 році зону відчуження відвідали 63 тисячі людей. Це майже у вісім разів більше, ніж було ще п’ять років тому.
Я їздила в Чорнобиль і Прип’ять на початку 2000-х у рамках студентської конференції. Тепер, якщо ви іноземець, поїздка на один день обійдеться вам у сто доларів.
“Мертве місто” не самотнє у своїй популярності. Подорожі до місць трагедій, геноцидів, ув’язнення та катаклізмів мають назву “темний туризм” (в англійській мові є низка синонімів – dark, black, grief tourism тощо).
Хоча сам термін досить молодий, історія цього явища дуже тривала: масові відвідини Колізею у Давньому Римі, коли глядачі приходили подивитися на смертельні бої гладіаторів, – це подія такого ж штибу.
Розрізняють танатотуризм (концентраційні табори), некропольний туризм (кладовища, як-от Личаківський цвинтар у Львові чи Пер-Лашез у Парижі), туризм катастроф (Чорнобиль), містичний туризм (Стоунхендж, озеро Лох-Несс, окультні місця) та інші напрями.
Є окрема індустрія, яка спеціалізується на темному туризмі. Один із напрямів – постконфліктні території або ті землі, де й зараз триває війна, наприклад, Сомалі. Деякі фірми возять туристів у Північну Корею чи конфліктні пострадянські території, наприклад, Карабах.
І тут, окрім питання етичності, постає проблема безпеки таких подорожей для туристів.
Згадаймо історію американського студента Отто Вомбієра, який у складі туристичної групи відвідував КНДР наприкінці 2016 року. Його ув’язнили за “скоєння ворожого акту” проти країни (спробу вкрасти пропагандистський плакат з готелю) та засудили на 15 років трудових таборів.
Отто Вомбієр впав у кому в північнокорейській в’язниці. Через 17 місяців після ув’язнення його привезли на батьківщину в несвідомому стані, де й помер.
Відтоді КНДР для американців з країни, не рекомендованої для поїздок перетворилась на країну, заборонену для відвідування без спеціального дозволу від Держдепу.
Дуже дорогий туризм
Організований темний туризм – це дуже дорогий туризм і в такі тури їздять люди з розвинутих країн.
Хто вони? Любителі скорботи? Ті, хто переситилися звичними подорожами?
Ними можуть бути й ті, хто “колекціонує” країни, тобто хоче відвідати всі країни світу.
Англійський актор Дом Джолі, який 2010 року видав книжку “Темний турист” (The Dark Tourist: Sightseeing in the world’s most unlikely holiday destinations) каже, що для нього темний туризм – це спосіб доторкнутися до історії.
Ті, хто цікавиться питанням, можуть навіть звернутися до робіт Інституту вивчення темного туризму (The Institute for Dark Tourism Research) на базі Університету Центрального Ланкаширу у Великій Британії. А прихильники Netflix можуть подивитись новозеландський документальний серіал “Темний турист” (Dark Tourist) 2018 року.
Популярні напрямки темного туризму
1. Північна Корея. Країна відкрила двері для туристів наприкінці 1980-х і наразі її відвідують тисячі людей на рік.
“Перлина” північнокорейського туризму – мавзолей Кім Ір Сена та Кім Чен Іра, розташований у столиці Пхеньяні. Іноземні туристи мають доступ до мавзолею двічі на тиждень у супроводі місцевих гідів, наданих урядом.
2. Меморіальний комплекс і музей 11 вересня. Музей нью-йоркської трагедії побудували в 2014 році у кратері від зруйнованих веж-близнюків Всесвітнього торгового центру.
3. Аушвіц-Біркенау. Колишній нацистський концентраційний табір на території Польщі перетворили на музей у 1955 році. 2017-го музей відвідали понад 2 мільйони людей.
4. Руанда. В Руанді є кілька місць пам’яті масового геноциду 1994 року, коли, за різними оцінками, загинуло від пів мільйона до мільйона людей.
5. Туольсленг. Музей геноциду “Туольсленг” у столиці Камбоджі Пномпені відкрився у 1980 році. Колишня школа була в’язницею за режиму Червоних Кхмерів, де катували і вбивали. Музей зберігає величезний фотоархів тодішніх в’язнів-жертв режиму.
Я розпитала українських мандрівників, які їздять “складними” країнами або регіонами, куди не ступає нога звичайного туриста, чим їх приваблюють постконфліктні території?
Оксана Лоїк. Мандрівниця, про Афганістан та Пакистан
Я б не ділила світ на країни “чорного” та “білого” туризму. Ці явища присутні у кожній країні.
Можна захоплюватись “прилизаними” містами Казахстану, а потім від’їхати на якусь сотню кілометрів від Нурсултану і пити чай, зварений на кизяках з майже червоної води.
Можна блукати у смітті вулицями Кабулу, а потім потрапити в райони міста, де розумієш, що “Афганістан” і “розкіш” – цілком тотожні поняття.
Можна захоплюватись архітектурними дивами Еміратів, а тоді жахнутись умов, у яких живуть заробітчани.
У моїй колекції з сорока країн більшість – не надто привабливі для туристів. Але з тих, які вважають небезпечними – Афганістан та Пакистан. Обидві мене позитивно здивували.
Я думала, що їду в глухе темне Середньовіччя, а приїхала в банально бідну країну (Афганістан) та країну разючих контрастів (Пакистан). Жодної хвилини не відчувала там страху і була заворожена їхнім туристичним потенціалом.
Я не прагну розказувати, як безпечно в Афганістані та що все, поширюване ЗМІ, – це легенди. Ні, це все правда!
Просто зсередини все виглядає зовсім інакше – афганці живуть звичайним рутинним життям, а про всі теракти, як і решта світу, дізнаються із телевізора.
Пакистан, попри консервативний імідж, – абсолютно вільна країна, де можна собі дозволити і голі руки, і алкоголь, куплений у спеціальних точках чи у місцевого населення, і веселі гулянки (в умовах відсутності нічних клубів).
І попри все, ці країни – не для кожного. Щоб туди поїхати… ні, не обов’язково бути сміливим. Але потрібно забути все, що ти знав про них досі, сильно вірити в людей та людяність і бути готовим до пригод.
Костянтин Симоненко. Перший українець, який відвідав усі країни світу, про Сомалі
Відвідати всі країни світу було моєю початковою метою і давньою мрією. Усі країни – це саме всі, включно із Сирією, Сомалі, Єменом. Їздити до небезпечних країн я почав саме тому, я просто мав там побувати заради здійснення своєї мрії. Потім вже втягнувся, так би мовити.
Відвідування небезпечних територій, наприклад, Сомалі – це не знайомство з якимись визначними пам’ятками або красою природи, їх тут немає. Це абсолютно незвідана, смертельно небезпечна і повна адреналіну територія.
Уявіть, я йшов вулицями зруйнованого міста серед руїн колись гарних італійських маєтків, назустріч напівголі місцеві тягли на плечах тигрових акул… Ліворуч і праворуч від мене йшли автоматники в шльопанцях і з гранатами за поясом. Я відчував себе космонавтом.
Але не варто думати, що мандрівники, які їдуть в такі країни, – божевільні та безстрашні екстремали. Подібні поїздки дуже добре готують.
Передусім, це вивчення країни: де небезпечні зони, де відносно безпечні, коли не варто їхати, а коли в країні відносне затишшя і можна ризикнути. Завжди дуже ретельно вибираю приймаючу сторону, яка буде мене супроводжувати, і якій я, по суті, довіряю своє життя.
Зазвичай я користуюся рекомендаціями знайомих професійних мандрівників, які вже були в країні і користувалися послугами місцевих провідників.
Світлана Ославська. Журналістка,авторка книги про Туреччину “Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії”, про турецький Курдистан
Вперше я потрапила до Східної Туреччини (регіон цей ще називають Турецьким Курдистаном) у 2013 році, і одразу – в Діярбакир, неофіційну курдську столицю.
Тоді якраз був період потепління стосунків курдів і Туреччини і я багато провела в старому місті Діярбакира, ходила вузькими вуличками, дивилася, як бавилися діти і віталася двома мовами – курдською і турецькою – з жінками, які сиділи на порогах будинків або пекли хліб у печах надворі.
Це старе місто буде сильно зруйноване вже за кілька років, коли конфлікт загостриться знов.
Подорожувати було безпечно – ми з колегами-волонтерами багато їздили автостопом, люди були загалом раді бачити іноземців, бо це не дуже туристичні регіони, там немає втоми від туристів і немає ще відпрацьованих схем, як заробляти на тобі.
Але в усій Туреччині існує пристойне автобусне сполучення, тому автостоп – не єдиний спосіб там пересуватися.
Діярбакир, Мардін, Антакія, Ван, Шанлиурфа та інші регіони східніше та південніше від Ґазіантепа приваблюють людей, які шукають спадщину і архітектуру, або які просто хочуть знайомитися з людьми і дивитися на те, як вони живуть.
Даша Непочатова. Співзасновниця Creative Women Space, про Національний меморіал і музей 11 вересня у Нью-Йорку
11 вересня 2001 року, у день, коли стався теракт у Нью-Йорку, я працювала у Великій Британії у тренінговому центрі британської організації дівчат-гайдів і ми разом з ними бачили падіння веж-близнюків у прямому ефірі.
Той день назавжди залишив відбиток у моєму серці. Поїхати на місце трагедії стало моєю мрією.
Вперше я потрапила до Нью-Йорка через 16 років після трагедії. Мені не сподобалося це місто через його постійний шум і натовп.
Але, на диво, в ньому я знайшла місце, де почувалася добре: Граунд Зіро – частина нижнього Мангеттена, де стояли вежі-близнюки Всесвітнього торгового центру.
Це місце спокою, утворене з неспокою. Місце тиші, народженої з шуму. Тут все пронизано колективним контактом зі смертю. Я почала повертатися сюди знову і знову. Граунд Зіро стало моїм місцем сили.
Це музей, у якому неможливо рухатися швидко, бо крім візуальної інформації, в ньому величезні пласти психологічної інформації, яку ми зчитуємо всім тілом на рівні несвідомого.
Окрім того, що музей розповідає про одну з величезних трагедій XXI століття, він ще показує те, як американці проживали горе від втрати близьких та знайомих.
Владислав Романович. Мандрівник, про Сирію та Пакистан
Я прагнув відвідати Сирію та Пакистан, аби побачити тамтешні численні історичні пам’ятки, та тому, що цікавлюсь подіями в світі. Хотів подивитись, як там насправді, а не з екрана телевізора, і переконався, що це – дві різні картинки.
Сирія, де я був двічі (у 2018 та 2019 році), лише за рік загоїла багато своїх ран, особливо в очі впадає інфраструктура та нові будівлі. Мирне життя повертається у міста.
Пакистан для мене – це країна з найгостиннішими людьми у світі. Так, люди живуть незаможно, проте намагаються якнайкраще показати свою країну. Чемні, виховані, доброзичливі. Майже кожен знає англійську, що мене дуже здивувало.
У ЗМІ сюжети про такі країни показують з точки зору небезпеки, війни, терору, проте реальність дещо інша.
Вулична злочинність у Сирії чи Пакистані майже дорівнює нулю. А уявити, що хтось вкраде твій телефон чи гроші, або підніме руку на гостя, – взагалі на рівні фантастики. Я спокійно залишав свій рюкзак з макбуком чи телефоном у Алеппо та Лахорі – і ніхто навіть не дивився на нього.
Дар’я Анцибор. Фольклористка та мандрівниця, про культуру пам’яті
Місця, пов’язані з певним травматичним, трагічним досвідом цікаві для мене з багатьох причин, починаючи з історичної, закінчуючи суто практичною.
Мені цікаво, що музеї роблять для того, аби не просто донести історичний матеріал, але й змусити відвідувачів по-справжньому осягнути жах трагедії.
Наприклад, в “Аушвіці” я була двічі, і досвід був геть іншим. Там є організовані екскурсії, і першого разу екскурсоводка закцентувала на зображенні повсякденності в’язнів – вона детально описувала спогади про життя в бараках, з усіма нюансами харчування, антисанітарії тощо. І це справило на мене колосальне враження.
Другого разу екскурсоводка більше розповідала про статистику, намагалася показати весь страх трагедії. Але наш мозок не здатен усвідомити, що таке 3 000 чи 30 000 загиблих. Він тільки усвідомлює, що це дуже багато.
І якраз тому для мене відвідання меморіалів та інших пам’ятних місць – це спосіб відчути та поспівчувати. І водночас проаналізувати, як цей досвід можна було б використати в Україні.