Насамперед варто говорити про те, чи виправдала Україна свої власні очікування, пише у своєму блозі на “Новому часі” нардепка Світлана Заліщук. Бо якщо очікування Заходу ми поставимо вище за власні – це означатиме, що в нас є певний суб’єкт, який визначає наш розвиток і дає нам оцінку. Від цього відштовхуватися не можна, бо це демотивує українців у визначенні своїх цілей і контролю власних політиків. І якщо говорити класичним приказками, то – Захід нам не указ, Захід нам не допоможе.
Україна зробила дуже хорошу роботу за останні чотири роки. Але цієї хорошої роботи все одно недостатньо щодо того, що ми могли, хотіли й обіцяли зробити. Не треба навіть заглиблюватися в аналітику – варто просто взяти коаліційну угоду й подивитися за ключовими законами, які ми, як депутати, і президент разом з нами, підписували. Досі під цим документом стоїть 300 підписів – ми зобов’язувалися це зробити. Тобто я веду мову і про виборче законодавство – його досі нема, а воно мало б бути одним з найперших. Посилення НАБУ, закон про референдум. Передовсім, звичайно, можна згадати електронні декларації для громадських активістів. За антикорупційний суд насправді тільки на п’ятому році президенства проголосували, але його ще так і не створили. І є ще дуже багато прикладів.
Зараз знімають санкції стосовно дуже багатьох представників колишнього уряду. Проблематика також є і в оборонній сфері – ми говоримо про НАТО, змінюємо Конституцію, але найкращий запобіжник – не згортання або затвердження курсу, а ухвалення конкретних законів. Наприклад, про парламентський нагляд за СБУ, про державну таємницю, який перетворить загальний бюджет із семи рядків, де є лише загальні положення, на 137 сторінок – можливість красти просто щезне. Це дуже важливі речі, про які варто говорити, і які ми не доробили, але які мають бути реалізовані.
І, як на мене, головне: інституції в країні не стали незалежними. Незалежно від імен президента, прем’єра, лідерів політичних сил нинішніх і майбутніх – про які ми ще говоритимемо, – інституції мають працювати як належно. Постмайданна влада мала створити ЦВК, яке працюватиме не в інтересах конкретного президента, а для країни. У Генеральній прокуратурі очільником мав би бути не лідер якоїсь фракції, чийсь друг, – а людина, яка судитиме всіх, незалежно від політичних переконань.
Конституційний суд має ухвалювати рішення не тому, що там залишилося декілька людей на гачку, відповідно, ними можна маніпулювати, – а, наприклад, приймати рішення щодо того, чи можна, згідно із Конституцією, перенести президентські вибори з березня на червень. Ми маємо бути впевненими, що Конституційний суд ухвалюватиме рішення винятково базуючись на Конституції.
Парламент не став майданчиком ухвалення рішень: рішення приймають в вузькому колі. Через це процес ухвалення рішень недостатньо легітимний і прозорий – через це Раду практично не сприймають політичні еліти і, як наслідок, суспільство. Тому такі інституції стають вразливими.
Чому так трапилось? Як на мене, є декілька важливих причин. Дуже багато представників нинішньої влади – продукт старої системи: вони вже були вмонтовані в неї зв’язками – корупційними, бізнесовими, послугами, дітьми, друзями й іншими – які не дозволяють розірвати кругову поруку.
Друге – питання культури: є сприйняття, що їм легше домовитися з різними олігархами, ніж представити їм усім рівні правила й умови. Варто би було говорити про таке – у нас правила для віх одні. Віднині живемо отак, а ми, як політики, обіцяємо реалізовувати ці правила в життя. Завдяки цьому жодна політична сила не матиме привілеїв, як-от у випадку з тим самим Ахметовим та Роттердамом+, гроші від якого підуть на політичні та медійні кампанії, політичні сили тощо.
Й остання велика проблема – на сьогодні все одно недостатньо впливовими є нові, постмайданні політичні сили, які би стали реальними гравцями й акторами. Я вважаю, що однією з таких партій була “Самопоміч”. На жаль, сьогодні в них дуже низька підтримка в суспільстві. Я щиро шкодую про це. Те саме стосується партії Гриценка, “ДемАльянсу”, “Сили людей”: нові паростки демократичних і політичних сил є. Та їх інституційної спроможності поки недостатньо, щоб мати суспільну підтримку й, відповідно, впливати на прядок денний і представляти інтереси суспільства в політиці.
Варто розуміти, що все це має бути на порядку денному і все одно вирішене в майбутньому.
(Еще нет голосов, оставьте первым)